^^


ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ТА ПОРАДА
Літом 2017 року українська влада заблокувала доступ до багатьох ресурсів РФ на 3 роки. На серверах Яндекса, Майл.ру, та ін. ми зберігали ресурси, які стали тепер недоступні для користувачів. Для повного доступу обходьте блокування!

З повагою, адміністрація сайту
2008-2018
СТВОРЮЄМО САЙТИ НА ЗАМОВЛЕННЯ
ДЛЯ ЮРИДИЧНИХ ТА ФІЗИЧНИХ ОСІБ
ЗАРОБЛЯЙТЕ ГРОШІ ТУТ
Випадковий блок новин
Інформаційно-освітній сайт (Категорія: Персональні сайти)
Христос воскрес! Воістину воскрес! Гарного Вам настрою і позитивних емоцій.
Для перегляду всіх матеріалів і скачування файлів зареєструйтеся на сайті. Відвідайте форум та пограйте on-line ігри. Чекаємо відгуків у гостьовій книзі.(Інформація і технології, освіта, караоке, поезія, фізика, еротика.) Зареєстрованим-повний доступ!!! Розкажіть про наш сайт вашим друзям. Подайте своє оголошення. Приємного відпочинку.
Україна
• Вірний спосіб судити про характер і розум людини по вибору нею книжки і друзів.
• Кожен помирає. Але не кожен насправді живе. (Вільям Воліс)

Українські обереги (легенди)

Легенди про аїр тростиновий.
Легенди про барвінок.

Легенди про вербу.
Легенди про волошки.

Легенди про дуба.
Легенди про жито.

Легенди про калину.
ГОСПОДЬ І КВІТИ.
Легенди про мак.
Легенди про ромашки.
Легенди про соняшники.

Легенди про тополю.
Легенди про чорнобривці.

Легенди про ясен.

 

Аїр тростиновий (лепеха)
...Колись, за часів козаччини, хижі ординці, повертаючись з ясиром, зупинилися на перепочинок біля Сліпого озера. Глибокий байрак, зарості вільшаника ховали їх від козачого ока. Озеро у вінку з аїру та очерету напувало ординців та їхніх коней. Відпочинок і розвага. Бранки — одна за одну кращі: богуславські дівчата славилися красою. ...Цього разу Таїр Лепе-хан обрав серед невільниць дівчину з голубими очима.
— Як звешся? — запитав, обмацуючи дівчину ласим поглядом. Маруся мовчала.
Вийняв із-за пояса ятагана. Бранки перелякано зойкнули, але Маруся мовчала. Лепе-хан підійшов до дівчини, підчепив кінцем ятагана сорочку біля шиї й розітнув зверху вниз. Сорочка впала Марусі до ніг. Ординець розрізав пута на ногах, потім на руках. Довкруги стихло все. Ще якусь мить роздивлявся дівчину, тоді взяв її за руку й потягнув до шатра, застромивши ятагана за пояс. Маруся покірно пішла. Вступивши до шатра, вона рвучким рухом вихопила з-за пояса напасника ятагана й ударила його в серце. На землю впала темна ніч... Табір затих. Маруся вихопилася з шатра, підповзла до полонених і стала розрізувати їм пута на руках і ногах. її схопили й живою закопали в землю... Козаки оточили озеро й помстилися за Марусю. Жоден ординець не врятувався. Але відтоді зник аїр навколо озера. Тільки буйно розрісся він на Марусиній могилі. Вода в озері чиста, мов сльоза, але ніхто в ньому не купається. Скорботно похилилися столітні верби над озером. Над Сліпим озером.

| Повернутись до змісту |

Легенда про барвінок
З давніх часів барвінок застосовували в медицині. (Треба зауважити, що рослина ця може бути отруйна.) У народній медицині трава барвінку здавна застосовується при проносах, дизентерії, туберкульозі легенів, цинзі, кровотечах, жіночих недугах, емфіземі легенів та ковтуні (хвороба шкіри на голові, коли волосся злипається у тверду грудку). Відваром трави користуються для полоскання рота і горла, при зубному болі та ангіні. Міцний відвар у вигляді примочок, а також товчену свіжу траву застосовують для зупинки кровотеч та лікування ран. Настойку з коріння барвінку (на горілці) — при виразці шлунка. У гомеопатії спиртову настойку трави вживають при тривалих головних болях, носових кровотечах, екземі, висипах на лиці, а також при коклюші. Збирають у барвінка стебла, листя, квіти, корені.
Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками /підсніжник, пролісок/, вважали провісником весни. Його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу. Рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител. Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев'янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця - як символ вічного усталеного буття.
„Як цей барвінчик ніколи не блідне, так най і життя твоє не блідне”, - казали дружки молодій, молодому, коли закінчували початий матір'ю віночок на голову чи віночок-сердечко, який пришпилювали молодому на грудях.
Барвінок на могилах знаменує невмирущу вічну пам'ять про покійних. Тому один із видів барвінку /барвінок малий/ українці називають могильником, або хрещатим барвінком, а в Альпах його нарекли фіалкою мерців. До весілля наречена брала на свій вінок барвінок із родинних могил - щоб шлюб міцно оберігався. Дівчині, яка починала дівувати, мати давала у пазуху крянгу барвінку із найдавнішої родової могили - щоб оберігав її долю, дівочу честь, цноту.
Барвінок, за П.Чубинським - разом із ягодами калини - символ дівоцтва, незайманості. Про дівчину, що зганьбилася, казали: "Барвінчик свій потоптала".
Барвінок вважали талісманом, який оберігає від диявольської сили, від усякої нечисті та від злих відьомських чарувань. Він допомагає викривати відьом. Якщо почепити вінок з барвінку над вхідними дверима, тоді й відьму видно - вірили у народі. Барвінок ніколи не викидали на смітник, а тільки у воду, щоб він не загинув від спраги.
БАРВІНОК
Благословенним і чарівним вважається той край, де барвінок росте. Майже на усіх наших сільських, й не тільки сільських, квітниках стелеться цей вічнозелений чагарничок, то й цілу Україну можна назвати в буквальному розумінні – барвінковий край. Прекрасна, осяйна ця рослина. І до грунту невибаглива, затінку не боїться, мороз не зачіпає її зеленого листу. Пам’ятаєте оті образні народні визначення рослини: "Цвіте синьо, лист зелений, квітник прикрашає, хоч мороз усе побив, – його не займає”; “Все мороз поглушив, а мого цвіту й не зайняв”.
У різних місцевостях є свої народні назви: це і барвін, і барвін-зілля, і барвінець, і барвінок хрещатий, зеленка, могильник, могильниця, а лагідно – барвінонько, барвіночок і барвінчик, барвінчичок...
Наукова ж назва походить від латинського слова, що в перекладі означає “перемагати”. За іншими тлумаченнями – від близького до нього слова із значенням “обв’язувати”, “обвивати”.
Ось яка легенда про походження назви “барвінок”.
Розпускаючись весною і сповіщаючи про весну, як пахуча фіалка, барвінок вважав себе засмученим, що всі люди і боги звертають увагу на фіалку, а не на нього, хоч за красою своїх квітів він не гірший фіалки, а якщо чого йому й не вистачає, так це запаху.
І ось одного разу, коли богиня Флора опустилася весною на землю і була зачарована ніжним запахом фіалки, то почула чийсь жалібний голосок. “Чому ти плачеш, як тебе звати?” Почула, що цю рослину ніяк не звати, ще не має імені, але просить дати їй запах. Флора відмовила, тоді рослина попросила якогось особливого дару, котрий зрівняв би її з фіалкою, на яку вона схожа, але фіалку всі люблять, а її ніхто.
“Добре, – відповіла богиня, – квітни довше, ніж фіалка, квітни навіть тоді, коли фіалка буде вже мертвою”. І дала ім’я барвінок, щоб переміг скромну й красиву фіалку.
Поширений у нашому краї і оспіваний народом барвінок здавна. Значне місце як символ займав він у віруваннях давніх слов’ян, насамперед у Київській Русі. Найперше барвінок символізує віру в свої сили, всепереможність природи.
Коли скресали сніги, розливалися весняні води, дівчата на Україні починали співати веснянок. Наставала радісна бентежна пора оновлення природи, воскресіння зелен-квіту, пора пробудження нових почуттів у людських серцях, пора надій і сподівань. У веснянці “Да весна, весна днем красна” рослина як символ надій, оновлення природи. Це щедрий дарунок весни:
Да весна, весна днем красна,
Да що ти нам, весно, принесла?
– Да принесла я вам літечко,
Зеленеє житечко,
Да хрещатенький барвінок,
Да запашненький васильок.
БАРВІНОК Легенда
Жили колись давно чоловік із жоною у любові та злагоді. А найбільшою втіхою для них був їх маленький синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він видним парубком. А що був одинаком у заможної родини, то багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього.Сохло серце і в одної дівчини, що мала за маму відьму. Хто його знає, як би воно було при тім, якби дівчина полюбилася парубкові? А сталося інакше. Посватався Бар до іншої,що називалася Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.
І от прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення й чекали тої хвилі, щоб піти до святої церкви до шлюбу. Аж тут де не взялися та ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття й окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах в усіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...
А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

| Повернутись до змісту |


Верба - символ України
Верба – одне з найулюбленіших у народі дерев. Здавна вона супроводжує людські поселення й оселі. Верби над ставом – традиційна прикмета українського села.
Древні слов'яни вважали вербу священним деревом. У них вона уособлювала бога Сонця – Ярему, що дав людям вогонь. Верба – символ родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні. Тиждень перед Великоднем називається вербним. У Вербну неділю вербу освячують у церкві, а потім несуть її додому і б'ють нею хатніх, промовляючи:
«Не я б'ю, верба б'є,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень.
Будь веселий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля».

Марусина верба
Ще як не було Каховського водоймища, проти села Доброї Надії, що біля Марганця, в плавнях росла стара-престара, висока та кучерява верба. Років їй триста було, а може, й більше! Називали її Марусиною вербою. А чому так називали — про те ось що старі люди розповідають. Колись на Україну нападали татари. Грабували, палили, різали, брали в полон парубків та молодих чоловіків, щоб потім туркам продавати на каторжну працю, а молодиць і дівчат — у гареми, на наругу. Одного разу після спустошливого походу поверталася орда додому, в Крим, і зупинилася саме там, де тепер наше село лежить. Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали і стогнали невільники. А поміж тих невільників була дівчина Маруся. Така гарна, така гожа, що найстарший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборилися, він одразу ж і наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет. Розшукали слуги Марусю, схопили її, розв'язали та й ведуть до свого пана. А дівчина як побачила пишний намет, так про все й здогадалася. Та давай тоді щосили пручатися. Довго, сердешна, борсалася, кусала руки ворогам, поки нарешті-таки вирвалася. А вирвавшись, чимдуж побігла до плавнів. Так бігла, що ніхто її не міг зупинити. Пускати ж стрілу не дозволяв вельможний татарин, звелів узяти полонянку живою.
Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався за нею верхи, Маруся була вже під високою вербою. Зрозуміла, що порятунку не буде, й миттю злізла на дерево, на самісінький його вершечок. А тоді перехрестилася і кинулася вниз головою та й розбилася. Не скорилася вона лихим нападникам-чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду. Від того часу й звуть ту вербу, з якої кинулася горда дівчина, Марусиною.
Жила в древні часи в Литві жінка. Звали її Блінда. Не була вона особливою красунею або розумницею, в дівчатах нічим не виділялася в рідному селі. Та і поводилася скромно. Від усіх подруг відрізняло її те, що після заміжжя вона напрочуд легко народжувала дітей - красивих, здорових. Багато дітей було у Блінди, для неї дитя народити - що яблучко з'їсти, так само легко і приємно. Шанували за це Блинду, адже головне завдання жінки - це народження дітей. До того дійшла її слава, що позаздрила їй сама Мати Сира Земля.
Одного разу Блинда ненавмисно зайшла в болото, а Земля міцно схопила її за ноги і перетворила на вербу.
Тому у верби така велика життєва сила: увіткни її прутик в землю - і він виросте в ціле дерево.
Плакуча верба Легенда Поділля
У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший:
— Благословіть, мамо, за свій край боротися.
Стиснулося в мами серця, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала:
— Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився!
— А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?
Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала.
Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти. Отак на світі з’явилася плакуча верба.
Не ламай калину –
Образиш дівчину.
Не рубай вербу –
Накличеш біду.
Верба — це жіночий символ, уособлення таємничої сили жінки, плодючості й материнства. Це дерево пов'язане з водою, отже, символізує здоров'я і життя.
У давнину верба була священним деревом у слов'ян. Вважають, що вона уособлювала бога сонця, й тепер у народі кажуть, що "саме сонце п'є воду з вербових листочків, тому вони такі схожі на сонячні промінці". Як особливе, священне дерево, верба тісно пов'язана з культом предків. На похоронах плакучими гілочками встеляли долівки (тепер кажуть, що це для того, "аби мрець нікого з собою не взяв").
Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. "Дарма, верба, що уш нема", — кажуть про неї і обсаджують молодими деревцями ставки, береги річок, дороги, обійстя, криниці. Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським селам особливої характерної краси. "В кінці греблі шумлять верби, що я насадила", — співається у пісні.
Проростають ці дерева й самі — з випадково зроненої гілочки або забитого в землю кілка. "Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся", — каже про вербу Килина в "Лісовій пісні" Лесі Українки. Невибагливість верби, здатність швидко прийматися й рости, а також те, що вона першою з рослин починає зеленіти й розвиватися навесні, надають їй особливого магічного значення в народній свідомості та обрядах, спрямованих на забезпечення родючості, здоров'я. Освячені вербові гілочки оберігають від грози, пожежі, нечистої сили.
Вербну неділю святкують за тиждень до Великодня ("за тиждень Великдень: недалечко червоне яєчко"). Коли Христос повертався до Єрусалима, люди встеляли йому дорогу пальмовими гілками. Звідси звичай святити гілля дерев.
Свяченою вербою стьобали одне одного, щоб бути "великими, як верба, багатими, як земля, і здоровими, як вода". Звичай бити вербою — ще дохристиянський, він пов'язаний із віруванням, що енергія від ритуального биття передається тому, кого періщиш. Отож такий удар здатний "розбудити" життєву силу людини чи тварини. Освяченими галузками виганяли пастися худобу в день св. Юрія, сподіваючись на добрий приплід і захищаючи її таким чином від лиха та хвороб.
Використовується мотив удару і в чарах: ударив чоловік відьму прутиком, і "вона зараз же стала кобилою". В казках чарівниці таким чином перетворюють царівен на качок, зозуль. За допомогою подібних дій можна досягти і зворотного ефекту: зняти чари, як у казці про Красносвіта. Три пари залізних черевиків зносила дружина, поки знайшла свого чоловіка в чужому далекому царстві у "поганої цариці". Три ночі голосила над ним жінка, та не прокидається від зачарованого сну Красносвіт, не чує її. Побачив це слуга, здивувався й розповів своєму хазяїну. Тоді Красносвіт зліз із коня, уломив три прутики-однолітки й каже тому хлопцеві: "На, — каже, — як вона буде голосити, то дай їй три однолітки і кажи, хай перетягне мене на друге місце і вдарить три рази цими однолітками, то я встану".
Як світове древо, верба уособлює і життя, і смерть. На вербі "знаходять" дітей. У сербському обряді перше зістрижене волосся дитини хрещений батько ніс до верби. Українські дівчата закопували під вербою своє вичесане волосся. Усе це — залишки давнього ритуалу жертвоприношення, які було переосмислено в нових життєвих обставинах. Верба виступає в ролі світового древа у загадці про дорогу: "Лежить верба посеред села: як встане, до неба дістане".
Походження верби пояснюють по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена з Китаю: привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево. У литовській казці йдеться про походження верби з жінки, яка була наділена надзвичайною родючістю: в неї навіть із рук, ніг, голови народжувалися діти. Із заздрощів богиня землі перетворила її на вербу: тіло зробила стовбуром, ноги — корінням, підняті до неба руки — гіллям, волосся — листям.
Якщо молода верба символізує життєву силу, плодючість, здоров'я, захищає від хвороб, стихійного лиха, нечистої сили, то стара верба асоціюється зі смертю, чортівнею ("закохався, — кажуть, — як чорт у стару вербу"), а в замовляннях — із антисвітом, місцем, куди відсилають хвороби, пристріт, уроки, гадючу отруту: "...вербо-вербице, забери раба Божого нічниці"; "...під сонцем жорстоким і під лісом чорним, під високим, там стоїть верба, під тієї вербою сімсот коренів, і на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цариця Ханиця. І прошу я — допоможіте, і вийміть три зуби лихих з рижого коня, з крові чорної, з кості жовтої, з шерсті рижої".
Згідно з повір'ям, що побутує на Закарпатті, у криве, сухе дерево, нахилене над водою, можуть перевтілитися вурдалаки — ходячі мерці, які ссуть із живих кров. На вербі полюбляють гойдатися русалки (за повір'ям, яке існувало на Харківщині, вони можуть бігати по вербі й у вигляді білки).
Легенда про вербу та калину
Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.
День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…
Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

| Повернутись до змісту |

Легенда про волошки

...Якось небо дорікнуло колоссям хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси — таємничий шепіт, птахи — спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.
«Навпаки, ми дуже вдячні тобі,— сказали колоски.— Бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам і ми будемо завжди вдячні тобі».
«Гаразд,— відповіло небо.— Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас».
І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти — часточку самого себе. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подмухові вітру нахиляються до посланців синього неба — волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.
Як люди дізнались про васильки (легенда)
Давно це було. Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?»
— «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте, — тоді й побачимо, що воно за зерно».
 Онучка посіяла й стала поливати. Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв'язала в пучечок і поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли.  Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!»
— «Як же квіти ці звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!»
 А онучка вирішила, що це квіти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх васильками!» З того часу й дізнались люди про васильки.
Легенда про рожеві, сині, білі, золотаві і голубі волошки
Жила-була щаслива родина: мати, батько та сім доньок. Небагаті, але працьовиті, вони завжди раділи сонцю, небу та добрим людям. Оскільки оселя була на краю села, то на ошатному подвір'ї часто зупинялися подорожні.
Одного разу серед ночі на село напали розбійники. Вони забирали майно, худобу, нищили все навкруги. А коли побачили дівчат-красунь, вирішили забрати з собою. Як не бідкалися батьки, але вдіяти нічого не змогли. Лише й встигла мати кожній донечці стрічками косу перев'язати. Куди їхали дівчата, там і залишали по стрічці, які перетворювалися на дивні різнобарвні квіти-волошки. Доньок все далі і далі везли від рідного краю. І марно батьки шукали дівчат, бо квіти росли скрізь. Так і не довелося старим віднайти своїх красунь.
Легенда про волошку
Одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Здалеку під прикриттям очерету невідривно слідкувала вона за красенем-юнаком.
Але одного разу, коли підійшов Василь до річки умитися, вона не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони покохали одне одного, і стала русалка кликати юнака у свою водну стихію, а Василь умовляв її залишитися на землі. У всьому в них було розуміння, не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на полях, але цвітом нагадує голубу стихію. Люди ж співаючи молодому хлопцю і його матері, в якої він був один, в пам'ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може через те в багатьох районах України волошку називають саме так – "васильок”.
Волошки
Жив у одному селі парубок Василь. До всякої роботи був здатний, та й собою хлопець хоч куди. Якось працював у полі, забарився, та й вирішив переночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. І приснився йому дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волосся. Вся вона в голубому, очі в неї сині і довга коса. Василь не міг надивитись на польову красуню. А потім простягнув руку, і хоча доторкнутися до неї, та прокинувся. Видіння щезло але побачив чарівну синю квітку і вирішив її назвати волошка. Коли Церера, богиня родючості і землеробства, гуляла одного разу по хлібних полях і раділа тому благословенню і вдячності, які їй дарувало людство, з гущі колосів раптом роздався тужливий голос волошок: "О, Церера, навіщо ти сказала вирости нам серед твоїх хлібних злаків, які покривають своїми розкішними колоссям усю країну? Син землі розраховує тільки кількість баришу, який йому принесуть твої злаки, і не удостоює нас навіть одним прихильним поглядом! Так дай же і нам таку забезпечену колосом вершину, як у хлібних колосів, що поникали від тяжкості, або ж дозволь нам рости окремо, де б ми могли позбавитися від зневажливих поглядів людини”. На це богиня відповіла своїм квіточкам: "Ні, милі мої діти, не для того я помістила вас серед шумливих хлібних колосів, щоб ви приносили яку-не-будь користь людству; ні, ваше призначення набагато вище; чим те, яке ви припускаєте і яке припускає людина, : ви маєте бути пастирями серед великого народу – колосів. Тому-то вам і не слідує, подібно до їх, шуміти і хилитися обтяженою головою до землі, а, навпаки – ви повинні вільно і весело цвісти і дивитися, як чистий образ тихої радості і твердої віри, вгору, на вічно блакитне небо – місце перебування божества. З цієї ж причини дано вам блакитне, кольору небесної тверді, пастирське одіяння, щоб відрізнити вас як служителів неба, посланих на землю проповідувати людям віру, а богам – вірність. Майте тільки терпіння, настане день жнив, коли усі ці колоси ляжуть під рукою жниць і женців, і тоді ви, що здаються тепер і покинутими і самотніми, привернете на себе загальну увагу. Жниці шукатимуть і рватимуть вас і, сплівши з вас вінки, прикрасять ними свої голови або ж, зв’язавши з вас букетики, пришпилять їх собі на груди”. Слова ці заспокоїли скривджених волошок. Сповнені вдячності, вони замовкли, і раділи своєму видатному положенню і своєму високому призначенню. І так продовжують вони цвісти, як чарівні пастирі, серед моря колосів, що хвилюється, і віщають людям про милість і добрість.

| Повернутись до змісту |

Про старого дуба Легенда Полтавщини
На хуторі Буда, поблизу нашого села, росте великий дуб. Його посадив Максим Залізняк. Про це моїй бабусі розповідала її бабуся. На село і хутір часто нападали татари і турки. Всіх молодих людей вони вивозили у рабство. Потрапила туди й дівчина Ярина. Турки кинули її у погреб й замкнули. З неволі її визволив наречений і вони разом втікали довгим лісом через Холодний Яр. Та їх наздогнали турки, закували в кайдани, а на другий день живцем закопали під великим дубом. Вранці люди побачили, що біля дуба виріс ще один дубок і кущ троянд, який кожного року пускає нові паростки. Це місце красиво огороджене і вважається історичною пам’яткою.

| Повернутись до змісту |

ЯК БУЗЬОК ЖИТО ТОЛОЧИВ
Влітку, коли збіжжя поспіло, з'явився на скнилівськім полі бузьок. Він поважно собі спацерував туди й сюди, високо піднімаючи ноги. Скнилівці збіглись поглянути, що то за біда толочить їхнє жито. Треба би її прогнати. Але страшно.
– Я піду, – сказав пастух і, взявши палицю, рушив у збіжжя. Бо то був дуже хоробрий хлоп. Але тоді всі побачили, які в пастуха великі ноги, і як він толочить жито. Куди більше, ніж бузьок. Вони хвильку подумали і вирішили, щоби пастух жита не столочив, четверо хлопів візьмуть його на руки і занесуть до бузька.
Так вони й зробили І таким хитрим способом той пастух і бузька прогнав, і жодного стебла не столочив.

| Повернутись до змісту |

  Про винекнення калини
Колись на нашу землю напали татари. Вони захопили в полон дівчат і примусили бути провідниками до осель, де жили їх рідні. Дівчата завели чужинців у непрохідні лісові хащі, подалі від свого поселення. Напасники не могли звідти вибратися, а патріотки, незважаючи на жахливі тортури, відмовились показати їм дорогу. Розлючені чужинці порубали дівчат шаблями і там, де пролилася кров бранок, зросли калинові кущі з кетягами яскраво-червоних ягід. Плоди калини н6іби краплини крові, пролитої свободолюбивими дочками українського народу, а кожна насінина схожа на людське серце...
Легенда про калину
Колись у давнину, у глухому селі жили хлопець і дівчина. Любили одне одного змалку і тішилися життям. Та якось покликав їх до себе батько хлопця, і мовив: – Сину, прийшла пора віддати належне, піти захисником рідного краю. Покозакуй, а повернешся – відсвяткуємо весілля! Рано-ранесенько проводжали за село хлопця батько й дівчина. Благословив старий козак сина: – Не осором наш рід! Хай Бог тебе хранить на добрі справи! Дівчина простягла вишивану хустину: – Їдь! Бережи рідну землю, а я збережу наше кохання! Поїхав козак, тільки закурілось пилом понад шляхом. Минув і рік, і два й три; від козака ні чутки, ні звістки. Четвертої весни, коли квітли сади і тьохкали соловейки на село з дикими згуками, вихором налетіла татарська орда. Мужньо боронилися люди, біля кожної хати кипів бій. Та один за одним падали захисники – занадто люті були напасники. Біля хати, де жив батько козака, шаленіла січа. Мов розлютований лев боронив батько господу, бо в хаті переляканою горличкою заховалася синова наречена. Та ось з-поперед чужинців вискочив дужий вояка. Підняв батько шаблю, та й закляк: – Ти, сину, привів чужинців до свого села? Зрадник?! – А що б я мав, козакуючи? Злидні, рани, а чи й смерть… А тут… З невимовною мукою мовив батько: – Так згинь же, виродку! Хай і земля тебе не прийме – ніде щоб не мав ні спочинку, ні зупинку!… Останні слова замерли на посинілих губах зітнутої голови, – бо молодий вояка виявився спритніший за батька… На це лихо вилинула з хати дівчина, мов зоря зійшла. Чужинці схвально загули – така врода! Дівчина пізнала коханого, не завваживши, що він у чужинському одязі. Кинулась до нього, залебеділа: – Як добре, що ти тут! Таке лихо!…–і затнулась, побачила, все усвідомила, – Чому?! Невже ти, справді запроданець?!! – Я поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатись, самоцвітами тішитись! Та дівчина вже все зрозуміла: – Проклинаю тебе, зраднику! – Візьміть її, – крикнув вояк своїм зайдам. – Жодна рука не торкнеться до мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе – проклинаю, зраднику… Вояк розлютовано заніс шаблю над головою, та й закляк: замість дівчини виріс кущ з білими запашними китицями квітів, неначе віночки незаймано-чисті й гарні. Люто шмагонув-рубонув, та кущ тільки схитнувся і знову приріс до кореня – тільки замість білих квіток, ніби краплини крові, заяріли червоні кетяги ягід. А листя шелестіло: – Проклинаю…проклинаю… Кажуть, що і небо не витримало такого злочинства: налетіла буря, зчорніло небо, вдарила блискавка, – і замість зрадника покотило вітром перекотиполе. Збулося батьківське прокляття – без спочинку-зупинку прокотило по землі і вижбурнуло геть у море. Замість зайд-чужинців – розбіглися дикі пси, чи вовки. А кущ, що стався з дівчини, назвали її ім’ям – Калина. Гіркі її ягоди, як доля дівоча. Але живлять вони тих, хто любить і шанує рідну землю.
ЛЕГЕНДИ ПРО КАЛИНУ
Легенда № 1 "Калина і Килина"
Дівчина Килина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги - татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів - спалили село, а Килину - дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім'ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам'ятають люди Килину, а калина стала своєрідною пам'яткою про рідну землю, оберегом українців.
Легенда № 2 "Козацька легенда"
Билися козаки за волю, за рідну країну. І був серед них Іван - козак. Дуже гарно грав на сопілці хлопець. Одного разу смертельно поранили його в бою. Скликав він друзів і попросив: "Побратими, в чистім полі насипте могилу. Посадіть в головах червону калину: "Будуть птахи пролітать калиноньку їсти, Будуть мені приносити від родини вісті". Поховали козаки Івана і встромили у головах сопілку. Прилітали пташки, приходила старенька ненька - плакати над могилою сина. Від сліз її проросла калинова сопілка - виріс гарний кущ. Навесні нагадував він Івану наречену, восени - рідну матінку.
Легенда № 3 "Про Калинку і Килимку"
Жили собі мати і донька. Була донька дуже гарна і вміла людей лікувати. Одного разу Калинка у степу зілля збирала, там побачив її пан і хотів собі за жінку взяти. Втікала Калинка скільки сили мала, аж ось попереду річка, а далі вже і бігти нікуди. Вилізла Калинка на вербу, стрибнула у воду і втопилася. Кожного дня приходила на берег стара Килина - тужила за дочкою. Вросли у берег ноги старенької міцним корінням, руки стали вітами гнучкими, а серце перетворилося на калинові ягідки, що щедро дарує калина людям і пташкам, по сей день людей лікує.
Легенда № 4 "Найкраща"
Наскочили татари, захопили у полон дівчат і погнали у неволю. Була серед них і Марина - найкраща дівчина. Якось втекла вона від охорони вночі. Тікала, тікала, напевно б утекла, та зачепилася своїм червоним намистом. Розірвалася нитка і там, де впали намистинки, проклюнулися навесні тоненькі пагінці, що стали потім розлогими кущами калини. Навесні буяють білизною, наче наречені, а восени палахкотять цвітом любові до рідної землі. Гірка калина, як доля у неволі, і гарна, як рідна земля-матінка - найкраща!!!
Легенда № 5 "Як калина з'явилася..."
Гуляли край села сестричка з маленьким братиком. Глянув Івасик на небо - аж чорні хмари по небі пливуть - татари на село йдуть, позвав сестрицю. Та сховала Івасика на високій вербі, а сама побігла в село, оповістити. Але наздогнали дівчину татари, стяли голову і кинули в лісі край болота, то де краплини крові впали - виріс гарний кущ. І навесні нагадував він дівчину - білим цвітом, і восени, - кетягами ягід червоних, як серце дівоче гаряче. Нарекли люди той кущ калиною і щиро за ним наглядали - то по всій землі калина розселилася, біля кожної хати.
Легенда № 6 "Наречені"
Кохав козак дівчину і хотіли одружитися, але не могли, то став хлопець тереном, а дівчина калиною. То терен колючий, що дівчину оберігає, а калина гірка - за милим сумує. Приходять у поле матері, плачуть: вийшла сива мати того терну рвати; дівчиноньки мати калини ламати:
"Це ж не тереночок - любий мій синочок!
А це не калина - це моя дитина!"
Калина – символ України
Калина – символ України, вірна супутниця людини від народження до
останніх днів. Вона була потрібна в різних обрядах, коли приходили
вітати батьків з народженням дитини, приносили хліб, як символ достатку,
корінь життя, гроші, як символ багатства і обов'язково калину, як символ
краси, здоров'я рідної землі.
Використовують калину й у весільному обряді: кетягами прикрашають
коровай, заквітчують гільце молодої. Калина біля материнської хати – не
тільки краса, а й наша берегиня. Є прислів'я : „Мамина калина росте біля
хати – сюди прилітають зозулі кувати". Матері привчають дітей саджати
калину, доглядати за нею.
Хімічний склад
Кора
Кора містить глікозид вібурнін, дубильні речовини (близько 2%), солі валеріанової і каприлової кислот, оцтову, мурашину, пальмітинову, ізовалеріанову, олеїнову, лінолеву, капронову, і церотинову кислоти, смоли (близько 6,5%), цукри, фітостерин, виявлено сапоніни тритерпенової структури (близько 7%).
Плоди
Плоди калини містять цукри 5-6% (за іншими даними — інвертний цукор близько 32%), білки (0,37%), ізовалеріанову й оцтову кислоти (2,56%), дубильні і фарбувальні речовини, вітамін С, флавоноїди (астрагалін, кверцетин, кемпферол, пеонозид та інші), біфлавоноїд аментофлавон.
Пектинові речовини представлені, переважно, протопектином. Органічні кислоти у стиглих плодах калини звичайної представлені, в основному, яблучною, лимонною, мурашиною, каприловою, валеріановою, ізовалеріановою і хлорогеновою, є також сліди хінної, кофейної і оцтової кислот, що становлять до 3%[8]. Зелені плоди (на відміну від стиглих) багаті також хінною і кофейною кислотами, вміст яких значно знижується при дозріванні.
Здатність накопичувати аскорбінову кислоту до певного рівня є генетично зумовленою видовою ознакою. В. П. Петрова (1986) вважає, що окультурення дикорослих рослин сприяє формуванню великих ягід, але вміст аскорбінової кислоти при цьому знижується.
Амінокислотний склад плодів калини звичайної дуже мало вивчений. Тільки за останні роки В. Д. Іванов зі співавторами (1985) та Д. К. Шапіро, І. Р. Кісілевський зі співавторами (1992) встановили наявність у плодах калини звичайної 13 вільних амінокислот, серед яких переважає серин, глютамінова кислота, аланін (відповідно 14,9:21,8:37,2 мг/100 г). Аргінін, аспарагінова кислота, гліцин, гістидин, ізолейцин, лейцин, лізин, пролін, треонін становлять 2,6-8,5 мг/100 г
У плодах калини звичайної міститься тирозин, який в організмі людини є попередником гормонів адреналіну, норадреналіну, тироксину, трийодтироніну. Калина є акумулятором таких хімічних елементів, як калій, залізо, алюміній, цинк. Вивчення мінерального складу засвідчило, що плоди характеризуються високим вмістом сполук марганцю — 0,03; міді — 0,40; брому — 0,12; селену — 9,75; нікелю — 0,23; стронцію — 0,33; срібла — 0,08; йоду — 0,09; бору — 3,2 мг/г.
Квіти
У квітках виявлено флавоноїди, органічні кислоти, вітамін С та ефірну олію.
Насіння
В насінні виявлено жирну олію (близько 21%).
Практичне використання
В народній медицині відома з XIV ст. Лікарська, харчова, вітамінозна, медоносна, фарбувальна і декоративна рослина. У науковій медицині застосовується кора калини (лат. Cortex Viburni) як кровоспинний засіб при внутрішніх кровотечах, особливо маткових, як заспокійливий — при істерії, а також знижує кров'яний тиск.
Плоди використовують як сечогінний і вітамінний засіб, при шлункових і простудних хворобах. Екстракт кори на 50% спирті у співвідношенні 1:10 призначають для припинення маткових кровотеч, а також для усунення болю при менструаціях. Вживають всередину по 20-30 крапель 2-3 рази на добу за 30 хв до їди. Водний відвар кори у співвідношенні 1:20 вживають по 1 столовій ложці 3 рази на добу за 30 хв до їди як гемостатичний, антисептичний та болетамувальний засіб.
У народній медицині кору застосовують при простуді, золотусі, носових кровотечах; плоди (лат. Fructus Viburni opuli) — при геморої; сік — при горлових простудах, кашлі, хворобах шкіри(настій плодів калини п'ють проти фурункулів, карбункулів, екземи, різних висипів на тілі). Квітки і плоди — при склерозі, туберкульозі легень, гіпертонії, захворюванні нирок, серцевих хворобах і як потогінний засіб. Є дані про позитивний вплив плодів при лікуванні ракових захворювань (сік з плодів калини з медом використовували в народній медицині для лікування раку молочної залози, для профілактики раку шлунка при гіпоацидному гастриті), діатезу, виразки шлунка.
У дерматології й косметиці свіжий сік плодів є добрим засобом проти вугрів, висипів та пігментних плям на обличчі.
У гомеопатії застосовують есенцію з свіжої кори. У ветеринарній практиці квітки й плоди використовують при лікуванні ящура, запалень слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і ротової порожнини тварин.
В їжу плоди калини вживають після проморожування, коли вони втрачають гіркий смак. Плоди їстівні, хоча у великих кількостях шкідливі для дітей. Злегка токсичні властивості ягід, найвиразніше зникають після перших приморозків, або при високій температурі. У народі з плодів калини готують начинку для пирогів, киселі, пастилу, приправи до м'ясних страв. Роздушені ягоди з насінням або тільки витиснений сік можна змішувати з цукром у співвідношенні один до одного і зберігати в підвалі або холодильнику. Завдяки високому вмісту пектинів плоди калини використовують для виготовлення мармеладу, їх консервують, готують наливки, лікери, фруктово-ягідні вина, застосовують, як чайно-кавові сурогати.
Сферичні суцвіття калини звичайної, форма «сніжна куля» (буль-де-неж)
Калина — посередній пізньовесняний медо- і пилконос, що дає підтримуючий взяток. Медопродуктивність її до 30 кг з 1 га. Плоди калини дають червону фарбу, кора — чорно-зелену, придатну для фарбування шерсті. Деревина жовтувато-бура з білою заболонню, використовується для дрібних виробів. Є дані про високу ефективність плодів проти деяких бактерій і вірусів.
Декоративне значення Калина звичайна має високі декоративні властивості як у період цвітіння, так і при достиганні плодів. У культурі зустрічається ряд форм. З декоративних форми калини особливо поширена форма буль-де-неж — Viburnum opulus var. sterile з великими повними сніжно-білими суцвіттями.
 Калина звичайна, форма карликова. Чагарник у формі кулі, до 1 м в діаметрі, з дрібним листям, майже не квітне. Цінується за низькорослу кулясто-декоративну форму куща. Добре розмножується зеленими живцями, порослю і відводками.
 Калина звичайна, форма «сніжна куля» (буль-де-неж). Крупний чагарник висотою до 5 м. Квітки стеріальні, зібрані у великі, спочатку зеленуваті, потім сніжно-білі кулясті суцвіття. Квітне щорічно і рясно. Розмножують відводками та зеленими живцями. Цінується за винятково декоративне і рясне цвітіння. Використовується у парках, для створення окремих груп і живоплотів. Калина звичайна ціниться в лісомеліоративних насадженнях як ґрунтозахисна порода, а також порода, що приваблює корисних птахів.
Збирання, переробка та зберігання Кору збирають з молодих пагонів у квітні — травні шляхом нанесення кільцевих надрізів, які з'єднують потім поздовжніми. Сушать на горищах, під наметами, розстилаючи тонким шаром.
Сушіння припиняють, коли кора стає ламкою. Вихід сировини — 34-40 %. Кору пресують і упаковують у тюки або пакети вагою по 50 або 75 кг. Строк зберігання — до чотирьох років. Плоди збирають у вересні — жовтні (також, після перших заморозків), зрізуючи ножами або секаторами, складають у кошики. Сушать у печах або сушарках при температурі 50-60°. Потім обмолочують, відділяючи гілочки і плодоніжки, сортують. Сухі плоди пакують у мішки вагою по 20, 30, 40 кг і зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях, на стелажах.
Після збирання зв'язані в пучки ґрона калини можна довго зберігати в неопалюваних приміщеннях або на горищах. Квітки калини звичайної (лат. Flores Viburni opuli) збирають у період цвітіння, швидко сушать у затінку і зберігають у коробках, вистелених папером. Квітки використовують лише в народній медицині.
Калина гордовина має неїстівні плоди, але ціниться як підлісок в лісомеліоративних насадженнях на чорноземних ґрунтах.

| Повернутись до змісту |

ГОСПОДЬ І КВІТИ

Показати/скрити текст

| Повернутись до змісту |

Долина Червоних мaків
За нашим селом Шилами колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар піснею звеселяв і радував степ. Цей голос пісні кликав кохану дівчину вівчаря. Вона крадькома від злого батька приносила вівчареві їжу. Була щасливою у пестощах і розмовах з хлопцем. Одного дня не прийшла вівчарева наречена. Не прийшла вона і завтра, не прийшла і позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виспівував свої співаночки, викликав свою кохану. А її все не було. Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана. Та той лиш тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав він у сонечка, а воно пустило ненароком світлий промінець та й сховалося за хмару. Вівці теж збились докупки. Сумно у степу, сум важкий ліг на душу хлопця. Довго ходив вівчар, знову виспівував, йшов і йшов, а степ тихо відхиляв трави. Сонечко вигляне і сховається, вигляне і сховається. Його кохана була покарана лихим батьком, багачем. Не вільно було їй ходити у степ. І затужила вона. Просять їсти не йде. Плакала, тужила, а пісня коханого ще більше краяла серце. Наостанку просила лиш, щоб поховали її у розлогому степу серед запашних трав. Очі кapі були вже безводні, бо висохли з горя. Вже сліз і не було. Та й умерла у журбі зі словами кохання на устах. Припав вівчар до нeї, поцілував, взяв на руки і поніс по тих місцях, де кохались вони. А зранене серце стікало кров'ю. Кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло скрізь по долині... І зросли по тих слідах червоні маки. Там, де колись був розлогий степ, тепер Долина Червоних мaків.
Легенда про походження маку
Одного разу Господь зійшов на Землю, щоб дізнатися, чи задоволена вона тим життям, яке Він колись на неї насадив, і чи немає серед істот скривджених, що живуть на ній? На одного веселого і задоволеного доводяться сотні нещасних; у відповідь на одне тріумфування лунають сотні ридань. У стражданнях з'являється людина на світло і в стражданнях, оточений засмученими і такими, що плачуть, помирає. Та і тих небагато, які можуть вважати себе щасливим, куштуючи чашу радості, знаходять прихованим в ній страх перед смертю, а страх - чи не те ж страждання?
На перші дві вказівки Господь відповів, що знищення істот один одним і смерть є необхідним законом удосконалення і що істоти, що населяють Землю, не в змозі осягнути їх тільки по своїй короткозорості і обмеженості свого розуму. Усі істоти світу, починаючи від щонайменших і до величезних, від слабких і до найсильніших, від безглуздих і до розумних, -- тільки органи, тільки клітинки одного величезного організму. Вони обмінюються один з одним соками і силами, так що один допомагає іншому, в один і той же час і беручи і віддаючи. Смерть же є тільки відпочинок втомлених і стомлених і колиска знову виникаючого життя. Що стосується до третьої вказівки Землі, то Господь, важко зітхнувши, глибоко замислився над ним. Проте не змінив Свого колишнього рішення і тільки сказав: "Твоя правда, Земля, на тобі надто багато горя, але Я вклав в людину іскру Моєї всемогутності, і він протягом тих багатьох тисячоліть, які йому належить ще проіснувати, навчиться, як це горе долати і як від нього виліковуватися. Він бажав бути вільним, так нехай же і несе тепер усі наслідки цієї бажаної для нього свободи". Але, Господи, -- заперечила Йому тоді Земля, -- перш ніж настане цей віддалений день зцілення, надай же людині хоч яку-небудь допомогу; дай йому хоч який-небудь засіб заспокоєння, щоб біль не був такий обтяжливий, тривалий і смертоносний! Тоді Господь подумав ще небагато і дав Землі крихітні зернятка і наказав розкидати їх на оброблених полях і уздовж доріг, по яких ходить людина. Земля розкидала їх -- і виріс наш мак, який розпускає з цих пір свої строкаті, яскраві квіти серед хлібних полів, на дорогах і на лугах, де відпочиває людина. Як яскравий вогник, блищить він серед жовтих хлібних колосів і зеленіючих рослин і запрошує людину зірвати його і скористатися цілющими болезаспокійливими властивостями.
І так заспокоює відтоді ця чудодійна рослина душевні страждання, утишает тілесні болі і робить життя більше стерпним..
Де цвітуть маки й ковила (українська легенда)
Колись давно на наш край нападали вороги. Багато людей гинуло... А хто не загинув, того чужинці забирали в полон. Ішли полонені рідною землею, гарячими слізьми поливали дорогу в неволю...
Ось така невільницька валка простувала степом. Серед чоловіків вирізнявся поставою один парубок. Міцні руки, дужі плечі були туго обкручені вірьовками. Сірі очі його аж зчорніли від безсилого гніву, на обличчі застиг гордий вираз нескореності. А одну з полонянок чужинці ховали в наметі. Тільки зрідка долинав звідти сумовитий спів, повен туги і болю. Коли парубок чув той голос, ще більше паленіли його очі, ще грізніше стискалися вуста. Але пута гадюками пов’їдались йому в тіло, скували рухи. Одного разу налетів степовий вихор, зірвав намет. Коли полонянка підвела голову і глянула навколо, парубок отерп від небаченої краси. Коли їх очі стрілися – сталося диво; народилося незнане почуття. Запалало воно у грудях парубка: неймовірним зусиллям розірвав він на собі пута, вихопив у ошелешеного вартового вуздечку коня, мов на крила підхопив дівчину і майнув у степ. Якусь мить всі не могли зрозуміти; що сталося. А коли отямились, кинулися навздогін. Та кінь утікача летів, як вітер. Зрозуміли чужинці, що не спіймати їх, не догнати. Щасливі юнак та дівчина глянули одне одному в вічі: злили вуста у поцілунку. І таке таїнство єднання двох душ створилося тої миті, що сонце зупинилося, замилувавшись, вітер приліг на трави, затаївши подих. Зловісний свист розрізав повітря – гостра стріла пронизала відразу двоє сердець. То один з чужинців натягнув лука і, вклавши всю хижу силу, пустив стрілу навздогін утікачам. Так і застигли парубок і дівчина в нерозривних обіймах. Пішов кінь степом, несучи на собі мертву казку двох сердець. Кров повільними краплями спадала в густу траву. І там, де падали ці важкі краплини, поставали з трави квіти, як полум’я. Яріли вони червоним цвітом, ховаючи в собі полум’я двох сердець. А кінь ішов та йшов, бо він був теж полонений і теж вертав додому, до свого зеленого лугу, до теплої стайні, обережно несучи на собі страшну ношу.
Та коли прийшов додому, то замість села побачив чорне згарище. Тоскно заіржав, захвилювався. І тоді з його спини додолу впала ноша. Зразу налетіло гайвороння, намагаючись виклювати мертві очі. Кінь знову заіржав, розпачливо та тужно. Гайвороння втекло. Довго стояв у задумі, потім почав рити землю. Бив і бив копитами, яма глибшала, ширшала. Вибився із сил… Зовсім знесилений, обережно скотив застиглих у довічних обіймах молодят і почав загортати. Ліг поруч і не встав більше... Весною над молодими прослалися дивним килимом квіти, що народилися з їхньої крові. Ціле літо цвіли вони, розкидаючи навколо своє насіння, ваблячи красою. А над конем зеленим шовком прослалася ковила, відтіняючи квіти, що пломеніли поруч.
Про мак Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Мак — найдревніша рослина. Про цю чудову рослину в Україні існує багато легенд. І ось одна із них. Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу. Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:
— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх!
І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата. Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе. Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону, як жар, долину маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам-визволителям. І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою. Мак червоний означає красу, молодість та їхню скороминущість. У стародавніх колядках співається:
Ой на всім небі Сонце сияє,
А в цего ґазди мак процвітає.
А в перед хати є кірниченька,
Ой кірниченька ще й мурована,
Ой сріблом, золотом вна гартована.
Коло кернички є дві дівочки,
Одна дівочка — Богородиця,
Друга дівочка — Пречиста Діва...
Вінок із червоних маків — символ дівочої чистоти, його порівнюють з білим світом:
Ой мій світку, білий світку, як маковий квітку, Нащо тебе зав’язали в білую намітку.
У фольклорних пісенних текстах мак: молода розсипає його з рукава, коли їде до вінця; сіє-посіває чорний мак, щоб родив червоний. Макові квіти, як і калинові, символізують здоров’я, радість, дівочу красу і чистоту, а водночас — сну і смерті. Квіти маку вплітали у косу, щоб голова не боліла і щоб волосся було пишним. Віддавна люди вірили, що мак захищає від усілякого зла. Освяченим маком на Маковія (14 серпня) осівали людей і худобу.
— Зеленая маківонько, где будеш приставала?
— При дорозі в городеньку, при буйненькім вітроньку.
При буйненькім вітроньку і при ясненькім соненьку. З квітучим маком порівнюють і юнака-молодця. Незрілий мак дурманить голову, а тому став натяком на глупоту: «Їж, дурню, бо це з маком». Мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. «Як мак незчисленний — так рої бджіл вкриватимуть усі дерева», — кажуть, коли подають страви з маком.

| Повернутись до змісту |

Про ромашку Легенда Полтавщини
Кажуть, коли з неба падає зірка, хтось помирає. А насправді це не так. Якщо падає зірка — народжується людина. Дивиться зірочка на землю, за всім спостерігає і мріє стати людиною. Це бажання стає таким сильним, що зірка не втримується і падає. І відразу десь заплаче дитина, сповіщаючи про своє народження. Отже, кожне немовлятко отримує небесну душу. Син Цариці Ночі дуже заздрив людям. Захотілося і йому мати зоряну душу. Запитав царевич у Білої Зорі, як це зробити. Та вона відповіла, що лише тому може подарувати зоряну душу, кого полюбить.
— А як дізнатися, любить чи не любить? — вигукнув царевич.
З того часу він почав стежити за зірочкою, яка незабаром почала міняти колір, затремтіла, готуючись падати. Замислив темний принц хитрощами оволодіти Білою Зіркою. Він створив з нічних туманів подобу дитини. Але коли Зірка впала і торкнулася дитини, там не залишилася, бо не відчула тепла, любові. Кинувся принц Ночі, щоб схопити її, але Зірка розсипалася сріблястими іскрами по луках, полях, перетворившись на дивні квіти — ромашки, бо не могла вже повернутися до рідного неба. Заревів царевич від люті, почав обривати пелюстки квітів і запитувати:
— Любить — не любить? Любить — не любить?
Падають пелюстки на землю, а квіти мовчать. Говорять, що хтось із людей підслухав ті слова принца і теж почав запитувати у ромашки, чи любить вона.
Пройшло багато-багато часу. Та ще й досі люди запитують у ромашки:
— Любить — не любить? Любить — не любить?
Коротка легенда про ромашку
У бідної жінки захворів син. Грошей на ліки в неї не було і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить.
Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках пучок білих пахучих квітів. Почувши про горе матері, бабуся простягла ій квіти: "Зроби з них відвар і напої синочка”. "А як же звуться ці квіти?” - запитала жінка. "Як вилікується синок, то й назвеш їх ім'ям свого сина”.
Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: "Пий, синочку, ромашку і будеш здоровим!”.
Ромашка і метелик (дитяча казка від Марії Пономаренко)
Ромашка стояла по коліна у густій траві та милувалася літнім ранком. Аж ось Ромашка побачила великого строкатого Метелика, який повільно летів до неї, натужно махаючи крильцями.
– Рятуй! – вигукнув Метелик. – Ось-ось упаду.
Квітка нахилилася і підхопила Метелика. Він притулився до її жовтого ока і завмер.
– Грійся на здоров’я. Що ж трапилося з тобою?
– Надумав біля дзвіночків політати, а вони саме у росі купалися. Стрепенулись і обілляли мене з голови до лапок. А з мокрими крильцями не політаєш.
Коли Метелик відчув, що крильця висохли, знявся і полетів.
– Ромашко, ти гарна й добра, і я хочу віддячити тобі за допомогу. Подарую тобі танок літа. Метелик змахнув крильцями і почав танцювати. Метелик продовжував танок для Ромашки, а всі милувалися цим дивом.
У гаю, на лузі, в полі -
скільки там квіток!
Ми нарвали їх доволі,
потім посідала в колі,
щоб сплести вінок.
У віночку є Ромашка,
ось про неї наша казка.
Ромашку, звичайно, кожен знає. Вибігаючи в садок, де цвітуть Ромашки, і обриваючи пелюстку за пелюсткою від золотого очка, проказують: «Любить — не любить, любить — не любить...» Але як не боляче Ромашці, вона пишається: «Я не звичайна собі квітка, а знаменита ворожка. Піду похвалюся своїй королеві — Рожі-Троянді Пурпуровій». Так і зробила, А Рожа-Троянда повеліла:
— Залишайся у моєму палаці Будеш придворною дамою — королевиною знаменитою ворожкою. І стала жити Ромашка у королівському квітнику. Ото покличе її Рожа-Троянда до себе і запитує:
— Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Польовий Мак? Ромашка прошепоче: «Любить — не любить»,— а тоді відповідає:
Ой так-так! Любить-любить тебе Мак. Згодом знову запитує королева:
— А чи любить мене квіт Ірис?
Стиха поворожить собі Ромашка і каже: І тепер, як і колись, Тебе любить квіт Ірис.

А потім цікавилася - чи любить свою королеву Гіацинт? Ромашка .відповідає:
Як же тебе не любить? Любить-любить Гіацинт І як Рожі-Троянді Пурпуровій не бути вдоволеною такою ворожкою? Рожа-Троянда радіє: "Всі мене в цьому королівстві люблять, Я прекрасна і добра володарка". Та враз спохмурніла: вона пригадала, що є один квіт, який нікого- нікого не любить. Покликала королева Ромашку і запитує:
— Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи є десь на світі хоч один квіт, який би не любив мене? Ромашка своїм звичаєм відповідає, тихенько перед тим повороживши «любить - не любить»: Я такого не знаходжу
Що не любить славну Рожу. Та королева не могла повірити Ромашці, бо є квіт Нарцис, що любить тільки себе,— квіт-самолюб. Він закоханий тільки у себе самого — самозакоханий квіт! Королева нічого ие сказала Ромашці, але на другий день знову загадує:
— Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Нарцис? А Ромашка, як завжди не вагаючись, відповідає: І тепер, як і колись Тебе люить квіт Нарцис.
Отут Рожа-Троянда цілком розчарувалася у своїй знаменитій ворожці. Бо коли хтось хоч раз скаже неправду, то вже не хочеш йому вірити далі, хоч би тепер говорив чистісіньку правду.
— От і не любить! — вигукнула обурена Рожа-Троянда Пурпурова, почервонівши ще дужче.— Нарцис зовсім мене не любить. І нікого-нікого не любить. Мені більше не потрібні у королівському дворі погані знамениті ворожки. Можеш іти на всі сто вітрів! Прикро стало Ромашці. Догоджала-догоджала своїй володарці - і перестаралася, Побрела Ромашка, наче циганка, по усіх усюдах. Де тільки не зустрінеш її: в садку, при дорозі, в полі, на галявині в лісі, на подвір'ї, на пустирі... Всі знають, що вона знаменита ворожка, і називають ще порадницею або королицєю ( напевне, тому, що була при королеві). І, обриваючи з квітки пелюстку за пелюсткою, проказують: «Любить — не любить».
Квітку голублю,
пелюстку гублю:
— Ромашко-Ромашко,
чи тобі не важко?
— Важко не жити,
а ворожити.
Любить — не любить,
а мене згубить.
Ромашка - один з найбільш впізнаваних і рідних нашому серцю квітів . З неї плетуть вінки , її збирають в букети, на ній ворожать дівчата: « Любить - не любить » , і навіть шукають відповіді на заповітні питання : « Так, ні , обов'язково збудеться , краще не вживати ». Однак, ромашка не тільки провидиця жіночої долі , а й квітка , що володіє цілющими властивостями : ромашка аптечна ( лікарська) допомагає від багатьох хвороб і робить загальний оздоровчий вплив на організм. Про багатьох кольорах складені легенди, в тому числі і про ромашку. У різних країнах світу свої міфи і легенди про ромашку . Назва рослини походить від латинського « romana » , що перекладається як « римська ». Міфологія Стародавнього Єгипту символізує ромашку з одним з прояви бога сонця Ра. Білоруси вважають ромашку одним зі своїх національних квіток. Люди вірили, що ромашка виростає там, де впала з неба зірка. А у наших предків - стародавніх слов'ян - ромашка зараховувалася до семи священним рослинам. Про походження ромашки складено багато легенд. Ми хочемо представити Вашій увазі дві найбільш романтичні і зворушливі.
міфи про квіти - Ромашки
Давним давно, в невеликий загубленої селі росла прекрасна дівчина зі світлим волоссям , небесно -блакитними очима і сяючою сонячною шкірою. Був у дівчини і коханий - молодий чоловік Роман з села по сусідству. Пара весь час проводила разом , гуляючи по лісах , лугах , збираючи квіти і ягоди. Однією вночі Роман побачив дивний сон - один мудрець подарував йому дивний квітка - з жовтою серцевиною і білими пелюстками навколо . Вранці , прокинувшись, Роман побачив квітка зі сну у себе на ліжку. У житті квітка була ще більш прекрасний , ніж у сні . Роман подарував його своїй коханій, яка назвала квітка ніжним ім'ям - Ромашка.
Як свідчить міф про квітку, закохані милувалися прекрасною ромашкою , і одного разу дівчина попросила Романа повернутися в країну снів , щоб зібрати величезний букет ромашок і подарувати його людям. Роман відправився в далекий шлях , протягом декількох років він блукав по далеких країнах і, нарешті, на самому краю світу відшукав царство сну. Цар запропонував подарувати Роману ціле поле ромашок в обмін на те , що юнак назавжди залишиться в його володіннях і не повернеться додому. Роман заради коханої був згоден на все і залишився в царстві сновидінь. Прекрасна дівчина довго чекала його повернення , і якось вранці поряд з будинком виявило поле прекрасних ромашок. Вона здогадалася , що Роман живий і любить її , але вони не зможуть бути разом. З тих самих пір ромашка вважається символом закоханих.
Існує ще одна сумна історія про походження ромашок. Міф про квітку оповідає про те, що на світі жила добра лісова фея: від її появи розпускалися квіти, зеленіли дерева, оживали засохлі рослини. Вона зцілювала і людей, і звірів, до неї йшли з далеких земель за допомогою , і нікому вона не відмовляла. Якось на лузі побачила фея молодого статного пастуха і закохалася в нього. Деякий час вона ховалася в заростях і слухала , як її коханий грає на сопілці. Одного разу фея вийшла до нього і він, побачивши її, закохався. Фея розкрила пастуху премудрості цілительства , таємниці трав і квітів, і став він лікувати людей. За свою допомогу пастух брав гроші, розбагатів і зовсім закинув стадо , луг і свою фею . А прекрасна фея і раніше чекала свого коханого на тому лузі і плакала від горя. Там, куди впали її сльози, виросли ромашки. Ростуть ромашки і ронять свої сльози - любить - не любить, прийде - не прийде. Приходять до ромашок люди, просять про допомогу , а ті , відчуваючи людську біль, допомагають тим, хто чистий серцем і душею. А пастух з кожною сльозинкою втрачав свій дар і сила з удачею покинули його. Згадав пастух про лісову феї, так його люблячої і завжди чекає , прибіг на заповітний луг, а там - ромашковое поле . Кликав пастух фею , але не відгукнулася вона на його поклик, посмутнів пастух і повернувся до свого стада. А ромашки на тому полі ростуть і тягнуться до людей , немов просять тепла і ласки.
Згадайте про своїх близьких і подаруйте їм променистий букет ромашок, тоді, можливо, вам не доведеться в сумнівах гадати: « Любить - не любить ».

| Повернутись до змісту |

СОНЯШНИК ЯК СИМВОЛ
Соняшник — символ сонячної енергії, життя, здоров'я та процвітання.
В геральдиці соняшник символізує родючість, єдність, сонячне світло та квітучість.
СОНЯШНИК - символ Сонця, праці й достатку, сили і добробуту. Він - чи не найсильніший серед квітів...Соняшник знайшов своє місце під Сонцем. І не міг не знайти, бо постійно орієнтується на небесне Світило - повертає за ним свою схожу на Сонце голову. Тож Сонце його не засліплює, а це означає, що він не боїться осліпнути від успіхів чи досягнень... Своєю невибагливістю до цвітіння та росту соняшник відображає якщо не безпроблемність, то малопроблемність. Бо він не «мучиться» проблемами, що робити, куди йти - він іде за Сонцем... Коли Сонце ховається за горизонтом на нічний спочинок, соняшник сумно опускає голову і згортає пелюстки своєї сонцесяйної корони.
Один із символів України - соняшник, родом із Північної Америки. До Європи “квітка сонця”, як називають її мексиканці, потрапила на початку 17-го століття.
Спершу соняшник був декоративною рослиною і тільки через 100 років відкрили його цінність як сільськогосподарської культури.
В Україні квітка з далекого континенту прижилася дуже швидко. Родючі степові ґрунти, вдосталь сонця - умови ті, що треба. Для українців соняшник - один із образів Батьківщини, символ родючості та процвітання.
На грецькій мові соняшник звучить «геліант», походить від слів «Геліос» -Сонце, «Антосьові» - квітка.
СОНЯШНИК ЯК СИМВОЛ ЛЮБОВІ ДО БАТЬКІВЩИНИ
Коли Сонце ховається за горизонтом на нічний спочинок, соняшник сумно опускає голову і згортає пелюстки, так і людина в чужині згасає та сумує за рідною землею. Як соняшник повертає за Сонцем свою голову, так і людина думкою, словом і ділом звернена до своєї Вітчизни. Як Сонце для соняшника - єдиний і незамінний орієнтир, так і для людини Батьківщина - єдина і найвища цінність.
СОНЯШНИК ЯК ЗАХИСНИК ПОЗИТИВНОЇ ЕНЕРГІЇ
Соняшник - шанована в народі квітка. По-народному повір'ю соняшник має захисні властивості. Його прийнято саджати на вулиці біля будинку.
Соняшник відображає енергетичні вторгнення, розряджає атмосферу будинку, якщо його поставити у вазу. Також сонях клали під подушку, якщо хотіли побачити віщий сон і дізнатися відповідь на це питання. Традиція вірити в добру силу цієї квітки збереглася і по наші дні. Посадіть біля будинку цю дивовижну квітку, прикрасьте стіни зображенням і відчуття радості життя буде з Вами поруч завжди!
ІСТОРІЯ СОНЯШНИКА
Батьківщиною соняшнику є Північна Америка. За легендою боги подарували індіанцям цю квітка, що символізує сонце, тому соняшник був священним символом для індіанського племені.
У XVI столітті іспанці завезли соняшник до Європи.
Першими отримувати масло з насіння соняшнику стали англійці, його використовували в ткацької промисловості. Коли вирощування соняшників прийняло сільськогосподарський характер, насіння соняшнику знову завезли до Америки, де після винищення племен індіанців всі соняшники перевелися.
ЛЕГЕНДА ПРО СОНЯШНИК
Соняшник, згідно з грецькими легендами, не завжди ріс на землі і з'явився завдяки водяній німфі на ім'я Клітія. Одного разу Клітію викинуло хвилею з прохолодних глибин моря на піщаний берег. Русалка, здивована яскравим світлом, немов зачарована спостерігала за золотою кулею, яка переміщалася по небу. Через деякий час зовнішність німфи стала мінятися. Клітія виявилася прикованою до місця, коли її русалочий хвіст пішов в глиб піску. Срібне волосся згорталося в пелюстки навколо обличчя, з рук виростало зелене листя. Через дев'ять днів свого перебування на землі, Клітія повністю перетворилася на квітку сонця. Відтоді і донині, соняшник завжди на слідує рух золотого сонячного диска, обертаючись в його сторону.
Цікаві факти про Соняшник:
Насіння соняшнику містять багато кальцію, 18-20% протеїнів від денної норми людини. Соняшникова олія (рослинна) - найбільш поширена і дешева в світі.
Соняшник служить людині орієнтиром на місцевості. Бо навіть у хмарну погоду капелюшок соняшнику показує, де перебуває зараз сонце відносно горизонту.
Квітка соняшника - це тисяча маленьких квіточок, які потім перетворяться в тисячу насіння. Соняшник- це саме медоносна рослина. Один гектар соняшнику «дає» 50 кг меду. Сіяти соняшники треба по-особливому: або до схід Сонця, або після його Заходу-тоді і врожай буде багатшим, і птахи не так клюватимуть.
 СОНЯШНИК - СИМВОЛ ЕСТЕТИЧНОГО РУХУ
Коли соняшник потрапив до Європи, його стали вирощувати як декоративну рослину. Людовик XIV - «король-сонце» - був захоплений цією квіткою. Європейці вишивали соняшники на тканинах, вирізали з дерева, відливали з металу. Оскар Уайльд називав соняшник символом естетського руху. Краще картини Ван ога - це соняшники, які він малював на півдні Франції, в Арле Клод Моне створив свій чудовий повітряний натюрморт з соняшниками. Герхард Глік, Гоген, Шиле, Нодье - всі вони з любов'ю малювали на полотнах соняшники. І в наш час соняшник залишається «сонечком» мистецтва та фотографії.
Коли Вінсент ван Гог писав свої Соняшники, в нього не було грошей на купівлю фарби, а через сто років його картина стане предметом однієї з небачених фінансових операцій у світі мистецтва. В 1987 році одне з полотен з соняшниками було продане за 22 мільйони фунтів стерлінгів.
Соняшник
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Це була чарівна і гірка історія.
Як на світі нас ще не було, то сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли спочивати на небо.
Одного дня веселилися вони в гаю, як стало сонце сідати, почали вони збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок і вернулася назад. Але там його вже не було. Побачила вона недалеко під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обняв дочку сонця і забалакав до неї дуже чарівними словами. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще ніж у батька сонця. Юна дівчина погодилася жити на землі, де співає соловейко, цвіте черемуха, існує любов. Сонце кликало дочку додому, сердилося, говорило, що на землі їй буде дуже важко жити. Але дівчина зосталась з коханим.
Ну от почалося для неї звичайне земне буденне життя. Чоловік більше робив, ніж говорив своїй гарній дружині ніжні слова, а бувало що зовсім забував про неї. Вона говорила йому, що вона мало бачить його, сумує за ним. Говорила, що він, мабуть, розлюбив її. А він відповідав, що земні люди люблять інакше, бо бачать щастя в любові, що єднається з радістю у праці. Тоді дівчина попросила, щоб він навчив її працювати, щоб стати земною. А він все мовчав. Потім красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестричками. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батьківського царства. Але сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно тільки скропило її своїми слізьми.
І тоді дівчина-красуня стала квіткою, що тужила весь час за батьківщиною, завжди повертаючи голівку до сонця. Назвали її соняшником.
Соняшник Легенда Полтавщини
Колись давно, як нас ще не було, на землю щоранку сходили діти Сонця. Одного дня веселилися вони в лісочку, а як почало сонце сідати, стали збиратись додому.
Коли доньки були вже далеко від гаю, найменша згадала, що забула свій вінок, і повернулася назад. Але він зник. Побачила дівчина гарного парубка з її прикрасою в руках і погодилася вийти за хлопця заміж. Даремно Сонце кликало дочку додому, сердилося, попереджало. Дівчина залишилася з коханим. Почалося для неї звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Юнак більше працював, ніж говорив своїй жінці ніжні, лагідні слова, а іноді й зовсім про неї забував. А жінка все більше сумувала за рідними. Забула вона про гордовитість і непомітно завітала до батькового царства. Але Сонце не могло забрати до себе дочку, яка вирішила жити із звичайними людьми. Воно лише скропило її своїми слізьми. Красуня стала квіткою, що в тузі за батьківщиною завжди повертає голівку до небесного світила. Відтоді на землі з’явився соняшник.

| Повернутись до змісту |

Тополя
ТОПОЛЯ - символ дівочої краси, а також жіночого й дівочого суму, їх самотності. Тополя край дороги - це образ жінки чи дівчини, котрі чекають своєї долі чи свого судженого...
Вона струнка і красива від ранньої молодості до зрілих літ. Уособлює тонку натуру, чутливу до впливу років та оточення: як з роками на тополі з'являється все більше засохлих гілок, так і людину з літами «обсідають» усе нові й нові проблеми - до невирішених старих додаються болючі нові, які вимагають вирішення. Так само, як тополя не любить рости одна, в основному, ми бачимо ряд тополь або хоча б декілька їх, так і людина не може жити самостійно: їй потрібна підтримка або хоча б присутність її рідних, друзів, знайомих.
Тополя (українська легенда)
Покохала дівчина козака, але волоцюгу — без хати i роду. Коли засне мати, то й біжить вона опівночі до парубка над ріку під вербу. I милуються в любощах, аж поки не зазоріє. Та ось поїхав козак y похід, залишивши дівчину з тугою та смутком в серці. Щодня бігала вона на пагорб, що за селом. Довго стояла на вершині, вдивляючись y шлях, що зникав за обрієм, визирала, чи ми- лий не їде. Та як не було козака, так i нема, a дівчина карі очі видивляє, сльози ллє. А мати свариться на неї, що не береться до роботи. Одного разу під вечір дівчина, як завше, пішла на пагорб. Мати вернулася з роботи стомлена i, не заставши дочки вдома, спересердя закляла її словами: «А бодай ти вже i не вернулася більше» — i дівчина, як стояла — та й стала на горбі тополею.
Тополя Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Колись була тополя дівчиною. Налетіли на село турки, старих порубали, молодих у полон забрали. Іде в невільничому гурті дівчина і кожен крок її все важче дається, бо веде він далі від рідного дому. Вночі стомлені бранці поснули, заснула і варта. Тільки дівчина не спала, тихо звільнившись од пут, втекла. А на світанку, коли зовсім мало залишилося до села, де могла сховатися од ворога, побачила за собою кінну погоню.
— Батьку степ, поля рідні, порятуйте мене!
Біжить і благає. Ще трохи і вхопить її за коси вершник. Ось вже вхопив, та рука сковзнула з гілки, бо за мить одну обернулася дівчина тополею. Так і стоїть тепер край села.
Тополя
Покохала дівчина козака, але волоцюгу — без хати i роду. Коли засне мати, то й біжить вона опівночі до парубка над ріку під вербу. I милуються в любощах, аж поки не зазоріє. Та ось поїхав козак y похід, залишивши дівчину з тугою та смутком в серці. Щодня бігала вона на пагорб, що за селом. Довго стояла на вершині, вдивляючись y шлях, що зникав за обрієм, визирала, чи ми- лий не їде. Та як не було козака, так i нема, a дівчина карі очі видивляє, сльози ллє. А мати свариться на неї, що не береться до роботи. Одного разу під вечір дівчина, як завше, пішла на пагорб. Мати вернулася з роботи стомлена i, не заставши дочки вдома, спересердя закляла її словами: «А бодай ти вже i не вернулася більше» — i дівчина, як стояла — та й стала на горбі тополею.
Береза і тополя
Одружився хлопець на красуні, яку любив усім серцем, і жив з нею щасливо, а мати невістку зненавиділа і поклала щоб то не було зжити її зі світу. Ось зазвала вона раз до себе молодих на пригощання і налила їм в чарки зелена  вина, тільки ніхто не помітив, що з різних глеків наливала: синові - вина чистого, а молодій дружині - із злим зіллям отруйним. Але у молодих було в звичаї мінятися чарками - ось вони і почали один одного пригощати. Усе в житті навпіл вони ділили - розділили і смерть. Рвала матір на собі волосся, а пізно. Залишилося їй тільки поховати їх чимдалі один від одного: сина перед церквою, а невістку позаду церкви. У ту ж ніч виросла з могили чоловіка тополя, а з могили дружини берізка виросла, і сплелися вони гілками, та так, що не розрубати, не розірвати. Хотіла матір зрубати дерева, та люди не дали. А береза та тополя в тому селі і по сю пору ростуть.
Існує така легенда.
В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній Хлопець на ім'я Стриба. Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут вій побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: "Ця дівчина така гарна, що я візьму її собі за дружину".
Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перун і промовив: "Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия". Вдарив палицею об землю і там, де стояла Поля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: "Де Поля?" Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

| Повернутись до змісту |

Чорнобривці символ України
Дивна квітка чорнобривець, бо ж по суті – «чужинець», а став чи не найріднішим, збагатив культуру, духовність, став одним із символів українського народу, який уособлює дитинство, рідну матір і батька, рідну оселю. Вони настільки поширені в Україні, що аж не віриться –  кілька століть тому наші давні предки не знали, що такі квіти взагалі існують. Та необізнаність наших пращурів не дивна. Адже батьківщиною чорнобривців вважають Центральну Америку, а точніше, Мексику, де ці квіти культивували місцеві індіанські племена ацтеків та майя. Їх вирощували як лікарські та культові рослини, яким приписували різні магічні сили та властивості, використовували у певних релігійних обрядах. Навіть існувала цікава легенда про те, що чорнобривці вказували на місце знаходження золотого розсипу скарбів у землі. Напевне, саме це і привернуло до них увагу іспанських конкістадорів, які привезли насіння чорнобривців до Старого Світу. Коли з’явились ці рослини в Україні, невідомо, але назву вони отримали за незвичайні кольори квітки: пелюстки чорнобривців помаранчеві з чорними, як брови, обідками на краєчках. Краса та цілющі властивості сприяли тому, що вони швидко поширились та стали дуже популярними. Немає України без білої хати і чорнобривців, які милують око до сивих морозів, тому  десь в чужих краях, побачивши їх, завжди згадуємо про рідну землю.   
Я розлуки і зустрічі знаю.
Бачив я і в чужій стороні
чорнобривці із рідного краю,
що насіяла ти навесні.     (М. Сингаївський)
Для матерів чорнобривці – символ синівської чоловічої сили, святості, чистоти, хлоп’ячої краси й добра. Діти ж пов’язують ці квіти з образом матері,  для них це символ отчого дому, материнської любові, Батьківщини.        Чорнобривці згадуються як в українських народних піснях, так і в сучасних авторських, а пісня композитора В. Верменича на вірш М. Сингаївського «Чорнобривців насіяла мати…» стала пісенним реквіємом поета не тільки його матері Уляні, а й усім українським матерям. Милуючись тендітними на вигляд рослинами, мало хто здогадується про чудодійні властивості, що криються в них. Так, наприклад, компоти з додаванням чорнобривців не тільки дуже пахучі, а й цілющі. Людина, вживаючи цей смачний напій, може цілком побороти грип, застуду та інші бактеріальні інфекції, бо чорнобривці, підсилюючи імунітет, роблять організм стійким до всіляких мікробів. Квіти чорнобривців черпають із землі золото та мідь, а віддають їх людині просто – для цього лишень треба приготувати лікувальний настій:
Одну квіточку (разом із насінням) подрібнити, заварити в склянці окропу і вживати по чверті склянки 4 рази на день для лікування та профілактики хвороб підшлункової залози, цукрового діабету, для заспокоєння нервової системи, лікування судин.  А ще чорнобривці  містять лютеїн, який застосовується в медицині для поліпшення зору.
Використання цих рослин здатне знизити артеріальний тиск, а жінкам допомагає позбутися гінекологічних недуг. Народна медицина рекомендує чорнобривці як ефективний засіб проти артриту. Ще мексиканські індіанці використовували яскраві квіти для приготування настоянок, що полегшують ревматичні болі. А в Індії соком, отриманим з листя цієї рослини, лікували екзему.
 Чорнобривці роблять і їжу дуже смачною та корисною, тому що підсилюють апетит і сприяють нормальному травленню. У харчуванні їх в основному використовуються як пряно-смакову приправу для салатів, супів, соусів і напоїв; і квіти, і листя можна додавати до суміші різних сухих запашних рослин. Тож, якщо у вас є можливість запастися чорнобривцями про запас, не пропустіть її –  отримаєте не тільки смачну приправу, а й доступну і безпечну лікарську сировину на зиму.
 Як на ті чорнобривці погляну
Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбяр дерева-кістки-рога. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби.
Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не відкуплялись – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю.
Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки.
Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли.
Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: "Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:
– Відвезіть нас додому. Ми будемо працювати, і все зроблене забирайте. Але тільки вдома ми можемо робити такі речі, як ви бачите.
Бо стільки тих виробів привезли з ними. Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”…
– Дідуню! А де вони поховані?
– А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють.
– Покажіть, де це! благаю Вас!
Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів.
За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зачудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: "Чорнобривці!” Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.
Звідки в Україні чорнобривці?
Зараз жодна сільська садиба, міська клумба, дачна ділянка не обходиться без улюблених нами чорнобривців. Майже всюди до самих осінніх приморозків цвітуть ці, виспівані у піснях та народному фольклорі, квіти. Таке враження, що вони росли завжди у нашій квітучій Україні. Але це зовсім не так…
 Чорнобривці - дивовижні квіти згідно зі старовинною легендою - магічні, їх назва пов’язана з ім’ям Тагеса, який був онуком Юпітера, умів пророкувати майбутнє і до того ж славився яскравою красивою зовнішністю. Тому сонячні квіти чорнобривці ще називають «тагетеси» на честь онука Юпітера. Індійці Америки, звідки чорнобривці в XVI столітті були завезені в Європу, теж вважали рослину «магічним провідником», який допомагав знаходити шаманам племен жовтий метал (золото).
В XVI столітті чорнобривці були завезені в Іспанію і звідти швидко поширилися по всій Європі, Малій Азії та Північній Африці. Чорнобривці – одні з перших заморських рослин, привезених до Російської імперії, де були відомі спочатку як «африканські квіти». Англійці називають чорнобривці «меріголд» - «золото Мері», німці – «студентською квіткою». На Україні їх називають чорнобривцями або чернобровками, в Росії - бархатцями за бархатистість пелюсток, особливо виражену у темнозабарвлених сортів.
Чорнобривці - рід однорічних і багаторічних рослин з родини Айстрових або Складноцвітих. В декоративному квітникарстві використовують зазвичай численні гібридні сорти деяких видів. Ці поширені і всіма улюблені однорічні рослини з'являються на клумбах в кінці травня і квітнуть безперервно до снігу. Цвітіння постійне, рясне та дуже тривале. Здавалося б, такі прості квіти. Ми проходимо повз них кожен день, милуємося їх красою та ловимо їх аромат. Але як багато цікавого та корисного вклала природа у ці прекрасні квіти!
Своєю назвою ці прекрасні красиві квіти зобов'язані, найімовірніше, м'якому бархатистому відливу червоно-коричневих пелюсток і теплому тону забарвлення квіток. Чорнобривці досягають висоти 20-100 см, рослина гілляста, компактна. Коренева система добре розвинена. Суцвіття прості або махрові, розміром 5-12 см в діаметрі, різних яскравих насичених тонів: однотонні (жовті та оранжеві), частіше двоколірні з червоно-коричневими і бордовими плямами на жовтому і помаранчевому фоні, також різні за формою і махровістю. Квіти володіють сильним своєрідним ароматом. Висота кущів чорнобривців залежить від сорту рослин.
В основному рослини ці теплолюбні, посухостійкі й динамічні. Ростуть на відкритих сонячних місцях, але можуть добре розвиватися і рясно цвісти при невеликому затінку. Чорнобривці мають здатність знезаражувати ґрунт. Де ростуть чорнобривці - там менше скупчення шкідників. Вони невибагливі рослини. Особливо це стосується чорнобривців відхилених, які ростуть практично на будь-яких ґрунтах. Високорослі сорти більш вимогливі до умов вирощування. Розмножують чорнобривці насінням, висіваючи його на розсаду або безпосередньо у відкритий ґрунт. Великою перевагою чорнобривців є стійкість до шкідників і хвороб. Ця рослина відрізняється своєрідним пряним ароматом. Фітонциди, які виділяє вся рослина, відлякують шкідливих комах, а також затримують розвиток хвороботворних мікроорганізмів в ґрунті. В себе на батьківщині чорнобривці ще задовго до наших часів використовувались місцевим населенням. Індіанці здавна застосовували рослини у своїх ритуалах, а також для лікування різних хвороб. Чумаки брали сушені квіточки із собою до Криму. Козаки завжди возили із собою в походи, як засіб від шлунку. Не менш популярні були чорнобривці і як прянощі. Ця сфера їх застосування навіть знайшла відображення в назвах деяких видів. Ефірна олія чорнобривців дрібноквіткових застосовується у виробництві східних кондитерських виробів, лікеро-горілчаній, миловарній і парфюмерно-косметичній промисловості. Традиційно ця рослина використовувалася як натуральний природний барвник для їжі, тканин, різних матеріалів. Чорнобривці використовують для боротьби з паразитами суниці, картоплі та інших культур, для цього їх висаджують з боків грядок. Чорнобривці - натуральний природний барвник для тканин. У Мексиці сухі букетики цих квітів розвішують в будинку для відлякування настирливих мух. Мішечки з сумішшю з висушених чорнобривців, полину, лаванди і інших сильно пахучих рослин навряд чи сподобаються молі. Мексиканські індійці застосовували настій чорнобривців для посилення лактації, полегшення ревматичного болю. В Індії соком листків лікували екзему. У квітках містяться каротиноїди (лютеїн), які призупиняють ризик розвитку катаракти.
У деяких країнах Європи і Латинської Америки висушені квіти (точніше - суцвіття кошики) вживаються як приправа, відома в Росії і на Кавказі під назвою імеретинський шафран. Аромат прянощів дуже специфічний, квітково-пряний з фруктовими нотами. При готуванні слід враховувати, що запах імеретинського шафрану дуже глибокий та потужний, і додавати його потрібно в дуже обмеженій кількості. Сучасна грузинська кухня вже просто не уявляє себе без імеретинського шафрану, який є обов'язковим елементом знаменитої суміші хмелі-сунелі.
Цілі суцвіття чорнобривців використовують в кулінарії для солінь, маринадів, ароматизації оцту та оливкової олії. Можна використовувати як висушені, так і свіжі квітки. Чорнобривці роблять їжу кориснішою, сприяють нормальному травленню; покладені в маринади, вони додадуть овочам аромат і пружність. Чорнобривці можна додавати в компоти і киселі, які набувають не тільки особливого аромату, але і лікувальних властивостей, підвищують стійкість організму до застуди, грипозних захворювань, різних мікробів, рятують людей від вірусів і бактерій, зміцнюють імунітет. Наші бабусі, особливо в селах, коли хімічні таблетки ще не мали особливої популярності, застосовували чорнобривці як ефективний потогінний засіб, що рятував у разі застудних захворювань.
Наталя Земна пише: «Одна квіточка чорнобривців - це денна доза для людини, аби нормально працювала печінка, функціонував добре жовчний міхур, працювала ефективно підшлункова залоза. Щоб не дай Боже, не захворіти на цукровий діабет. У гіпертоніків чорнобривці нормалізують тиск». Ось такі вони, наші чорнобривці!
Чорнобривці
Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбяр дерева-кістки-рога. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби. Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не просили – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю. Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки. Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли. Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: “Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:– Відвезіть нас додому. Ми будемо працювати, і все зроблене забирайте. Але тільки вдома ми можемо робити такі речі, як ви бачите. Бо стільки тих виробів привезли з ними. Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”… – Дідусю! А де вони поховані? – А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють. – Покажіть, де це! благаю Вас!  Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів. За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зчудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: “Чорнобривці!” Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.
Чорнобривці
Давно-давно це було. Ще тоді, коли земля України не знала біди й злигоднів, коли співучий її народ мирно сіяв хліб і радо зустрічав кожного, хто приходив з добром. Ця родюча земля з луками зеленими, лісами багатими, ріками голубими, людьми сильними приваблювала чужинців з півночі. Несли вони з собою горе та сльози, забираючи у полон найдорожче - хлопчиків, що мали вирости слухняними рабами.
У цей день до поселення підходили вороги. Матері, щоб не віддати дітей чужинцям, шукали рятунку у баби Ясновидиці, яка зналася на чарах. Принишклі й боязкі хлопчики тулилися до Любави, матері чорнобривого Кароока, що привела їх до Ясновидиці. Сива бабуня мовила слова заклинання, і діти перетворились у прекрасні кущисті квіти, які огорнули ноги Любави. Вони були чорнобривими і кароокими, як і хлопчаки.
-  Залишайтесь коло матері, - мовила старенька.
Не знала Ясновидиця, що це будуть її останні слова. Чужинські мечі порубали усіх... Так і зостались в Україні хата, мати й чорнобривці як одне ціле. Нема України без білої хати і чорнобривців, які милують материнське серце до сивих морозів.

| Повернутись до змісту |

Ясен
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Було у матері три сини. Спритні, мов соколи, мудрі і добрі, як старі бували люди, шляхетні і дужі, наче ясени. Покликали їх до війська рідну землю боронити від ворога. Хоробро билися брати. Ставали вони на бій плече-в-плече. Завжди два брати рубали загарбників, а один посередині допомагав їм лише тоді, коли ворогів ставало дуже багато. Саме таким способом знищували вони тих, хто хотів на них нападати. Єдиного боялися брати—оточення. Не було в них четвертого брата, який би бився, ставши з четвертої сторони. При спробах ворогів обступити братів, ті відступали. І одного разу мати юнаків побачила, що вони б’ються під самою хатою. Відступати братам було нікуди, бо війська ворогів оточили їх з усіх боків. Смерть братів означала поневолення цілого краю.
— Сини мої любі, не допустіть рідний край до згуби! — скрикнула мати.
Але побачила, що її діти знемагають.
— Сини мої рідні, соколи мої спритні, вірні захисники матінки-землі. Не вмирати вам, не здолати вас ворогам, ніколи я вас не віддам! Будете ви моїми живими синами і житимете поміж нами, станете біля рідного дому дужими ясенами! І стали три сини ясенами. Вороги перелякалися їх і втекли. А Батьківщина братів вільною стала, більше ворог не відважувався йти на неї війною. І приходили люди до тих ясенів по здоров’я, а до матері за порадою.
Білий клен, що звемо Явір
Слово “явір/явор” древніше від сивої старизни. І воно напевне “брало” участь у творенні словянських мов, включаючи й українську. Адже зустрічається, як назва дерева, не тільки у Східній Європі... Більше того. Для багатьох слов'янських народів дерево явір/явор є одне з першодерев, поряд з дубом, березою, фруктовими деревами. У слов'ян назва дерева утворила чоловіче ім'я Явір, яке й по сьогодні ще є поширеним у південних слов'янських народів. Від цього імені утворилися назви численних населених пунктів. В Україні вони притаманні територіям Галичини та Закарпаття. Зокрема, найбільш відомим є місто Яворів.
До речі, від назви міста утворилося прізвище Яворівський. Тобто, родом з Яворова.
Дерево явір широко згадується в українському фольклорі: пісні, казки, леґенди... На відміну від дуба, який у народній творчості представляється сивочолим мудрим чоловіком, з явором порівнюють парубка.
Явір — символ безсмертя. Через це його часто садили над могилами. Згадаймо у Т. Шевченка: Посадили над козаком явір та ялину
Під яворами кохалися молодята. При цьому вважалося добрим знаком саме під цим деревом “стратити віночка” - позбутися дівочої цноти.
Явір — лікарська рослина. У явора цілющим є сік, який містить цукор. Свіжий сік прозорий, а з часом набуває коричневого кольору. Про його лікарські властивості, коли вже скисне, знали ще наші пра-пращури. Такий сік згаданий ще у Супрасльській рукописі.
Зараз сік явора п'ють при болях у попереку. У народній медицині подрібнене молоде листя використовують для лікування гнійних ран. Офіційна медицина використовує листя явора та молоді гілки як жовчогінний та антисептичний засіб.
Досить цікавою є ботанічна помилка щодо наукового визначення назви дерева. Як бачимо на вирізці, що вище, Срезневський переніс до свого словника офіційну назву дерева, яка за його життя побутувала у ботанічній літературі.
Про явір, як дерево
Як відомо, зараз ботанічна назва явора - Acer pseudoplatanus. Це дерево родини кленових, на що безпомилково вказує листя:
Явір/явор має й інші назви. Зокрема, у народі - білий клен, осокір, клен-явір; в науковій літературі — несправжньоплатановий, клен туполистий, клен гірський. Ці назви відображають різновидності дерева. Яке досить поширене по усій Європі та у Малій Азії. В Україні частіше зустрічається у Галичині та Закарпатті.
В Центральній Україні молоді явори, які зараз є, - мають “штучну” історію — посаджені людськими руками. Дерево можна зустріти і біля людських осель. Що, зрозуміло, ніяк не може служити ознакою природного розвитку сіянця. А садять дерево за його красу.
Явір живе довго. У всякому разі, у панському парку села, де моя “хатинка” (парк закладений ще у 18-му столітті), явір розкішний і бовваніє кроною навіть вище буків, які також були посаджені кріпаками.
Офіційно в Україні найстаріший явір (вік близько 300 років) росте у селі Тухолька Сколівського району Львівської області. Обхват стовбура цього дерева — 5,10 м.
Шотландська назва
Вона довгий час була ботанічною назвою явора... Там деревину називают “платан”. І цим вводять в оману малознаючих... Щодо шотландської назви є реальна оповідка, схожа на легенду...
Розповідають, що королева Шотландії Марія вилікувала свого хворого чоловіка Генрі Стюарта, лорда Дарнлі при допомозі соку “платана”, який брала з деревини, що і зараз ще живий і є природною пам'яткою в Глазго (дивися фото). Більше того. У ботанічній літературі зафіксований різновид білого клена — Платан Дарнлі.
Явір (платан) Дарнлі  Англомовна назва
Звучить як “сікомор”. Хоча спочатку ця назва застосовувалася до фікуса — Ficus sycomorus L. Буква “L” у ботанічних назвах вказує на те, що рослина має лікувальні властивості. “Сікомор” росте у Південно-Східній Азії; має “родинні зв'язки” з фіґовим деревом (російською - смоковница), яке згадується у Біблії. Згодом назва перейшла на явір та на деякі інші дерева, включаючи платан. Через певну схожість форми листя. Посилання:
1. Яворів — районний центр Львівської області. Один із варіантів тлумачення назви походить від імені легендарного княжича Явора, який згадується у давньоруських хроніках XIII-XIV ст. Швидше за все, він був або засновником міста, або там князював. Перша письмова згадка про Яворів датується 24 червня 1376 року.
Місто має багату історію. Завдяки тому, що на тих теренах відбувалося ряд значних історичних подій. Зокрема, ще у 1569 році Яворів отримав маґдебургське право. Жителі міста брали участь у боротьбі Богдана Хмельницького проти польської шляхти. За це (1648 рік) поляки стратили десять яворівців, а саме місто обклали контрибуцією. Перебуваючи у складі польської держави, Яворів був перетворений на місто-фортецю. Хоча традиційні ремесла також розвивалися. Яворівські шевці славилися не тільки в ближніх краях. Це тому, що місто стояло на шляху Львів-Ярослав. Після 1-го поділу Польщі (1772 р.) Яворів перебував у складі Австрії, а далі (майже через століття), - у складі Австро-Угорщини.
Двадцяте століття для Яворова стало багатьма історичними відрізками становлення українства. Жителі міста активно підтримали Українську Народну Республіку. Зокрема, 3 березня 1918 року в Яворові відбулося “свято державності і миру (віче) на підтримку УНР, в якому взяли участь близько 20 тисяч жителів міста.
На території Явірщини активно проходили визвольні змагання ОУН-УПА.
Зараз Яворів, як місто, відомий тим, що на території району розміщений Яворівський військовий полігон, що офіційно значиться в українській армії, як “Львівський навчальний центр Західного оперативного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. Він є одним із найбільших полігонів України — зараз займає площу 36 153 гектари. Раніше, до створення національного парку “Яворівський” був ще більшим, і лежав на площі 42 тисячі гектарів території Яворівського району.
Полігон відомий у світі. Він є майданчиком для проведення міжнародних військових навчань. Сам полігон не виник “на рівному місці”. Раніше тут був розташований полігон Війська Польського. Після анексії СРСР західноукраїнських земель, полігон перейшов до червоної армії. І став розширюватися за рахунок навколишньої території. Тоді були примусово виселені (депортовані) жителі 170 сіл та хуторів на територію нинішньої Одеської області, в неосвоєні степи. Радянські вояки знищили 12 церков та каплиць, 2 костели, 14 кладовищ, сотні культурних тв історичних пам'яток. Як вже вище сказано, на території Яворівського району активно діяли сотні УПА. Зокрема, в липні 1944 року в лісових масивах Яворівського полігону відбувся збір вояків (понад 1000 осіб), на якому був вироблений план спільного переходу сотень через німецько-радянську лінію фронту для початку партизанської боротьби проти більшовицьких окупантів. В радянські часи будівлі виселених населених пунктів використовувалися як мішені. В т. ч. і церква Святого Михаїла у селі Вишенька Велика (збудована у 1927 році). В її освяті брав участь митрополит УГК Андрій Шептицький.

| Повернутись до змісту |

Опубліковано: 02.02.2016
Автор: Куриляк В.Е.
Категорія:
Суспільство
Оцініть:  22
 0
Переглядів: 4250

Коментарів поки немає (0)
Наші хіти: Статті ●Календар дат та подій (5932)● ●СОЛОНЕ ТІСТО. ЛІПЛЕННЯ. (5607)● ●Короткий астрономічний календар на 2018 рік (3024)● ●Шукаю роботу (2644)● ●Цікаві сайти та корисні посилання (2516)● ●Ігри на роздягання. (2461)● ●Як зробити сайт популярним? (2235)● ●прошивка тв-тюнера (2148)● ●Файл .htaccess (1956)● ●Ідеал українського виховання (1942)● ●Список безкоштовних конструкторів сайтів. Зробити сайт безкоштовно (1878)● ●МОВНІ ЗАГАДКИ (1810)● ●Комп'ютери майбутнього. Пeрсональні комп'ютери (1712)● ●Найважливіші історичні дати та події (1632)● Матеріали ●Математичні головоломки (4451)● Публікації ●Пояс Койпера і Хмара Оорта (4448)● ●Українські обереги (легенди) (4248)● ●ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з МАЛЮВАННЯ (3560)● ●Періодична система хімічних елементів Д.І.Менделєєва (2368)● Сторінки ●Навігаційна сторінка (121120)● ●Головна (108072)● ●ХРИСТОС ВОСКРЕС (7866)● ●Гороскопи (2417)● ●Логічні ігри (2311)● ●Фізика і інформатика (2304)● ●Стрілялки (2292)● ●З Новим Роком (2233)● ●Тести iq (2224)● ●Еротичні ігри (2214)● ●Різдво Христове (2190)● ●Тести iq (продовження) (2166)● ●Фотоанонси (2083)● Новини ●СКРИПТИ ДЛЯ САЙТУ (1682)●

• При смаженні жир менше розбризкується, якщо на сковороду посипати трохи солі.
• Оцет зазвичай використовують для приготування деяких страв, щоб надати їм гостроти. Але його можна застосовувати в господарстві і для інших цілей.
Підтримайте нас, розмістивши нашу кнопку в себе на сайті. Код:
Жарти, анекдоти, висловлювання

Які галузі знань вам подобаються?



 Результати
Відповідей: 8 ♥ Коментарів: 0 Інші опитування
Ваш IP: 54.162.121.80 Підтримайте проект фінансово, перевівши кошти на рахунок 4149497815835899

Ви користуєтесь броузером

При передруці та використанні матеріалів САЙТУ на інших ресурсах та публічному представленні, обов'язкове відкрите гіперпосилання на наш сайт (першоджерело) та дозвіл адміністрації.
Сайт працює на UACMS
Eл. почта: vlad1965vlad@ukr.net
Всі права захищені
Несвіч-Городище2-Посада
uacms 2008-2018 || Повідомити адміністрацію
Сторінка згенерована за 0,2103 сек. Шаблонізатор: 0,0025 сек. Інiціалізація ядра: 0,0864 сек. Пам'ять: 10,00М./.
БД: 17 запитів за 0,0216 сек. ( PHP: 90% БД: 10% )
К-сть відвідувачів по країнах.
Україна Google:23.04-08:41 Yahoo: Msn: Yandex:24.04-03:37 Rambler: Aport: Mail.Ru:
Персональний сайт Куриляка Владислава Едуардовича

Д
О
П
О
М
О
Г
А